“Джонатан Стрендж та містер Норел” Сюзанни Кларк (2005) – роман досить відомий, нівроку титулований, за ним навіть знятий непоганий серіал. В УАнеті отримав дрібку популярності завдяки недавньому виходу українського перекладу. Але толкових рецензій та оглядів не бачив, спробую виправити ситуацію.
Текст розлогий, 600 сторінок. 1806 рік, стара Англія, змучена наполеонівськими війнами. Час і простір майже наші, з одним виключенням – у кількох містах є товариства чарівників. Правда, трохи дивні – вони вивчають історію магію, а не чаклують – так, наче ботаніки вивчають рослини, а не створюють їх. Це респектабельна версія, а насправді магія просто зникла років 300 тому, а “маги” подібні до наших студентів на парах з філософії – вивчають історію предмету, цілковито нездатні займатися ним.
І серед цього туману з’являється двоє чарівників, на честь яких і названо роман. “Одному ім’я малодушність, іншому нахабство” – каже про них пророцтво. Кволий духом містер Норел копається у книгах та намагається зробити магію great again, а жвавий та молодий Джонатан Стрендж стає бойовим магом та допомагає англійцям на полях війни. І тут же Норрел влипає в класичну “угоду з чортом”, що обманув свого наймача, а Стрендж активно шукає сліди древнього Короля-Ворона.
Але це фон. Справжня, глибока і цікава магія – поруч. Це чари ельфів – не тих, що на лосях і з блискучими косами, і не тих, що на кухні в замку і схожі на Путіна. Ельфи (вони ж фейрі) – жорстокі пустотливі духи потойбіччя, що вічно живуть поруч з людями. Їх магію приніс людям таємничий Король Ворон, владика Англії та інших світів. З кожною сторінкою саме ця магія починає затягувати чарівників та читача, й накручувати конфлікт.
За стилем викладу роман прикидається англійською класикою ХІХ століття – неспішний виклад, безкінечний опис характерів, театральні сцени. Але довготи діють радше як фон для трилера – вони накручують напруження, яке потім проривається та шокує читача. Перший час читати таку буквену рівнину марудно, а вдруге й далі чекаєш розв’язки – і недаремно.
Як фентезі текст відверто антитолкінівський. Не в сенсі дискусій з професором, а в наборі прийомів. Замість творити світ та виписувати біографії, Сюзанна Кларк просто розповідає про магію як про норму, звичайний та невід’ємний елемент світу. Події не є етично зумовленими, чи наслідком якихось складних зв’язків у світі – вони просто стаються. Хто сказав “міф”?
Як наслідок, роман є цілковито не-RPG, тобто не йде популярним у фентезі шляхом імітації гарної партії комп’ютерної гри. Балансування персонажів, логічність та мотивації мало цікавлять авторку. Тут чується дух “Хогвартса” – така вона стара чарівна Англія, тут всяке буває.
Простіше зрозуміти, згадавши містичні оповідання Гоголя. Хома Брут теж нічим не завинив перед панночкою, і його смерть не є чимось потрібним світові. Міф не потребує ні мотивації, ні злагодженості, він просто є.
А далі міф про магію стає міфом місця та часу, міфом справжньої Англії. Тут чари невіддільні від світу, бо кожен пагорб пам’ятає Короля Ворона, кожен маєток збудований з каміння його замків, в кожному саду можна знайти грушу, прищеплену з королівського саду. Історія чарівників пригасає, на перший план виходить історія чарів.
Так можна прийти в оперу на спектакль, але дивитися на театр, а не на акторів. В цьому “Джонатана Стренджа” можна порівняти з “Серцем Парми” Олексія Іванова: міф місця, краю та країни перемагає тих, хто його творить. Або з українською химерною прозою – чари місця формують дію та заряджає персонажів.
Михайло Назаренко називає роман найкращим твором фентезі за останні 20 років. Я не настільки слідкую за свіжим фентезі, але можна точно сказати, що текст має власний голос, добре зібраний та зіграний. Химерність концепції не означає розхлябаності техніки, з цим у романі все добре – нашим авторам в науку. Рекомендується до прочитання.
Серіал, до речі, до останньої серії дуже близький до тексту, і як більшість сучасних англійських серіалів, дуже приємний в деталях і краєвидах, дуже характЕрний. Але зіграти епічне “оперне” закінчення драми в кіно не вдалося, воно жалюгідне і змазане. Тому книга – краща, і вона просто дуже хороша.