Закручений, але картонний роман про вундерваффе XVI століття
Знайомство з романом молодого львівського прозаїка Богдана Коломійчука “Людвисар” почалося кілька років тому на фейсбуку, де автор демонстрував книгу в дзеркалі, на фоні власних тілес в стилі гарного мужичка Адама Жоржевича. Тим більше цікаво, наскільки відповідає текст манері авторської самоподачі.
“Людвисар. Ігри вельмож” належить до “пограничного”, за класифікацією Михайла Назаренка, жанру – він поєднує риси історико-пригодницького роману та фентезі. Дія відбувається наприкінці XVI століття на Західній Україні, де вирує мішанина націй та держав. До історичного фону додається українська містика: відьми, вовкулака, водяник, песиголовці та сам дідько.
Фото цуплене з Мережі
Інтрига роману зав’язується навколо магічної надгармати, таємницю якої знають троє учнів майстра Тартільйо. Двоє з них – суперники лікар Домінік Гепнер (він же людвисар, тобто ливар) та угорець-вовкулака Іштван. Третя – чарівна Софія, яка тримає у пам’яті необхідні знання. Четверта складова – рубін “Янгольська кров”, частинка крові архангела Михаїла. Колись він дав непереможну силу султану Сулейману, а зараз за ним полює слуга каменя – чорт в образі графа Хіха.
Основні події – це бої, викрадення та переслідування Домініка, поета Себастьяна, львівського кур’єра Христофа, пари найманців Ореста та Казимира, солдатів Лук’яна та Матвія, та козаків князя Острозького. А ігри вельмож – мляві інтриги князя Костянтина Острозького, який хоче ув’язнити польського короля, підступи львівського єпископа-самозванця Лібера та п’янички графа Другета. І присмака до пошуків вундерваффе – численні любовні пригоди у шинках та замках.
Вибір часопростору – явна авторська удача. XVІ століття – час народження держав та народів, Львів з його національним та конфесійним розмаїттям добре підходить для історико-пригодницького жанру. Водночас для України цей час достатньо готичний, магія ще може органічно існувати на фоні реальності. Богдану Коломійчуку вдалося уникнути зужитих штамів українського історичного роману: героїчних вусатих козаченьків, підступних (або, за останнім трендом, хоробрих) татар, яничарів та інших урус-шайтанів. Також у романі майже немає героїчного українського пафосу та натяків на сучасну епоху. Все це добре грає на користь роману.
До вдалих сторін тексту можна віднести зібраність сюжету, який, незважаючи на кількість персонажів, що більше пасувала б епопеї, тримається купи (нехай і з кількома випадками авторської сваволі). Інтрига тримає читача від першої сторінки і до останньої, завжди є за кого вболівати та переживати, а текст – легкий та читабельний.
За жанром та часопростором найближчими до “Людвисара” будуть містичні “Пасинки восьмої заповіді” Генрі Лайома Олді: шаблі та кунтуші, пані та панове, корчми та замки. Проте у Богдана Коломійчука магічний та історичний елементи змішані приблизно порівну, з тексту можна прибрати як чари, так і історичну конкретику, перенести дію в умовну епоху. Водночас у тексті немає заглиблення ні в реальність, ні в магію. Імовірно, завдяки цьому роман припаде до вподоби обом аудиторіям – любителям історії та фентезі.
Організація тексту та робота з історичним матеріалом нагадує стильову манеру Олександра Дюма в “Трьох мушкетерах” – інтриги вельмож та хоробрість їх підлеглих, багато дуелей та кохання. Бравий кур’єр Христоф здається рідним братом Д’Артаньяна – він радо скаче між містами, легко дістає з піхов шаблю та рубає супротивників на капусту. Рівень психологічної достовірності героїв аналогічний до творів Дюма-батька – заглиблення в характери немає навіть на рівні розважальних жанрів. Герої живуть з бажанням вчинити щоденний подвиг, без зайвих слів почати герць та заскочити в будуар. Та, на відміну від батька мушкетерів, Богдан Коломійчук не спромігся цікаво описати “підкладку” персонажів – читач нічого не знає про Христофа, Домініка та решту хоробрих рубак (окрім того, що вони хоробрі та рубаки). Вельможі – владні, позитивні герої – мужні, негативні – боязгузливі п’яниці, жінки прекрасні та звабливі. У жінках заплутатися найлегше – описи їх краси однаково приторні.
В історико-пригодницькому жанрі увагу читача традиційно приковують сцени дуелей та любовних пригод. Імовірно, “Людвисар” планувався у категорію “для молодшого шкільного віку”, бо герці та кохання у ньому цнотливо приховані. Герої завжди розправляються з ворогами без зайвих слів та описів, достатньо дістати шаблю – і ті, кому судилося померти, вже стікають кров’ю. В обіймах жінок персонажі “тонуть у вроді” без деталей, любовні зустрічі – романтична суміш скромності та амнезії.
“Ігри вельмож” напрошуються на порівняння з “Іграми престолів” Джоржа Мартіна, але в українського прозаїка є проблеми не лише з боями та еротичними сценами. Ігри вельмож, які в Мартіна приковують увагу від Вінтерфеллу до Гіса, на теренах Західної України не прижилися. Читачу важко зрозуміти, чого хочуть князь Острозький, польский король та львівський староста. За текстом князь спершу хоче кинути короля до в’язниці, а потім вирішує причарувати його гарною молодицею. А далі? Закохати до смерті? Який сенс тимчасового ув’язнення слабкого короля? Натомість автор не цурається коментувати пересічні події в тексті: що було “насправді”, “річ у тім”, що сталося за кілька років до зображених подій чи через століття після.
Аналізуючи історичний бік роману, постає питання: наскільки у “прикордонному жанрі” слід дотримуватися історичної правди? Імовірно, програма-мінімум – достовірно зображувати епоху та реальних дійових осіб. Складається враження, що Богдана Коломійчука скосила хвороба, що раніше вразила Владислава Івченка та Галину Пагутяк – історична халтура. Події в тексті відбуваються між 1562 та 1574 роком (датування за деталями тексту, точно не раніше 1559 – вказано прямо). Тоді як молоді герої можуть раз за разом згадувати свою участь в битві під Оршею 1514 року? Напевне, автор дуже хотів вкузьмити Оршею триклятих москалів, потім довелося змінювати час дії – а деталі лишилися. На це вказує і помилка на 50 років у віці Галілея – судячи з усього, спочатку час дії роману планувався на 1520-ті роки, а потім текст зшито білими нитками.
Магії у творі, натомість, бракує балансу. На початку тексту чари у світі “Людвисара” існують як щось реальне, але рідкісне і таємне. Герої шукають відьом, у графі Хіху, незважаюючи на повний набір витівок “від кота Бегемота”, не відразу розпізнають диявола. Натомість на середині виявляється, що Львовом може гасати загін песиголовців (і це не викликає подиву героїв). А в кінці козаки взагалі не дивуються, коли їх товариш раптом виявився ентом людинодеревом і вбив вовкулаку. Відношення магії до реальності описаного світу лишається незрозумілим.
При доволі схематичному зображенні ключових моментів текст перевантажений. По двоє претендентів на головного героя та героїню, більше 20 активних персонажів забагато для розміру тексту. Разом з недостатньою персоналізацією це дає ефект “миготіння” – можна заплутатися в дійових особах та їх взаємних контактах. Також перевантажена інтрига. Якщо майстер мав камінь, який міг сам по собі давати необмежену владу, то для чого використовувати його як частину супер-гармати? Два супер-артефакти гірше, ніж один. Якщо трійця учнів майстра Тартальї знає таємницю гармати, і має загалом добру мету – визволення своїх країв, то навіщо Іштвана робити вовкулакою, а Софію – відьмою? Якщо Лібер – самозванець, то чому він постійно хоче спалити відьму?
При бажанні можна нарити купу дрібних похибок. Невідомо як автор уявляв собі львівський бал того часу, але сплутати на балу заміжню жінку з дівчиною неможливо. Ні король, ні канцлер не їздили по країні без почту та охорони. Переплутати поляка з жидом у той час було неможливо. Ударом шаблі відрубати голову одним ударом – фантастика. Суспільна межа між поляками та українцями ішла радше за релігійною, а не національною ознакою. Якщо підкреслити всі такі моменти, книга аж рябить червоним.
У “Людвисарі” є все, щоб бути хорошим, крім авторської майстерності. Недбалість письма та неохайність в деталях, характерна для української жанрової літератури, видна в кожному фрагменті роману Богдана Коломійчука. Хочеться вірити, що в інших творах автор покращив стиль та глибину розробки, але судячи з його орієнтації на вітчизняний поп-літ, перспективи видно, як у дзеркалі. В давнину цей вираз означав “доволі туманні”.