В українському наук-попі звідкись посіялася думка, що “популярно” – це коли до викладу “пюрешка для дітей” додається відро дубуватих жартиків (якісно прожартувати всю книгу – не всякому по зубах).
Раніше цю манеру я бачив у виданнях “Віхоли” – там Ольга Дубчак перемазала сторінки підручника “Вступ до мовознавства” гуморцем, вистачило аж на три книги. Але фейковий дід перевершив столичне видавництво.
Хвилинка дідознавства. Сільський дід як кумедний оповідач тягнеться до гоголівських часів, але у радянські роки він став ще й носієм здорового народного глузду та глибинної культури, протиставляючись моді та розмиванню народу. Прославився “і сказав їй мудрий дід – цим пишатися не слід” Павла Глазового, а найприбутковішим був багатотиражний дід-Андрій-Ворон Мирослава Дочинця.
“Дідівський стиль” – це вінегрет зі стилістики “людини з народу”, гумору “га, куме, а що ви ото вчора з Галею робили?” та претензії на “я жизнь прожив, слухайте мене всі”. В гіршому випадку заправлено постійним згадуванням себе в третій особі як “діда/баби” (“а як баба помре, то плакать будеш”).
Хвилинка знімання масок. Автор діда Свирида – імовірно, закарпатський журналіст Іван Довганич. Літературне Закарпаття завжди славилося драпаковим гумором “під народ” і кепським смаком (від Чучки до Петровція), наш Іван-Свирид гідно підхопив брунатний стяг. Персонаж Свирид Опанасович (ім’я – з Леся, “Рєпка, або Хулі не ясно”) прийшов з ФБ і радіо, де займався переказом свіжих політичних новин.
“Історія…” – це навіть не дитяча пюрешка з брунатними крапельками гумору. Текст найбільше нагадує радіо-конферанс в розмовному шоу, коли ведучі патякають ні про що з претензією на дотепність, аби забити ефір. По радіо воно може бути, щоб не відволікатися, і не грузитися, а от в книзі процент балаканини завеликий.
При читанні відразу згадується класика жанру – “Всесвітня історія, обробленої Сатириконом”. Була така пародійно-гумористична книга, зроблена топовими російськими газетними сатириками початку ХХ століття. Свиридівський виклад – майже локалізована копія, тільки дуже водою розбавлена.
У Теффі:
В воздании божеских почестей египтяне не были особенно разборчивы. Они обожествляли солнце, корову, Нил, птицу, собаку, луну, кошку, ветер, гиппопотама, землю, мышь, крокодила, змею и многих других домашних и диких зверей. Ввиду этой богомногочисленности самому осторожному и набожному египтянину ежеминутно приходилось совершать различные кощунства. То наступит кошке на хвост, то цыкнет на священную собаку, то съест в борще святую муху. Народ нервничал, вымирал и вырождался.
У діда (автор розповідає про архантропів – давніх людей):
Якщо хтось гадає, що це були високі й дебелі козарлюги на конях і з шаблями, то це не так. Коней і шабель у них точно не було. А були хіба що примітивні кам’яні рубила та дерев’яні дрючки. Та й дебелими їх ніяк не назвеш — по півтора метри заввишки та по 50 кілограм завтовшки. Ну, коли воно добряче поїсть, то кілограм на 60 потягне. Щоправда, їли оті архантропи нечасто, бо збиральництво та полювання не гарантує нормального харчового режиму. І якщо вдавалося вполювати щось велике, то оті недомірки наїдалися так, що й ходити не могли. Лежали собі покотом коло обсмоктаного кістяка гігантського оленя або волохатого носорога, чухаючи пуза, і чекали поки те все перетравиться. Для перетравлення великої кількості сирого м’яса в них були великі жовчні міхурі, рудимент яких носить в собі й кожна сучасна людина. І якщо когось із вас у жовчному міхурі турбує каміння, то можете за це сміливо подякувати далеким предкам людини, які не вміли культурно їсти і набивали собі кендюхи під саму зав’язку.
Корисний зміст фрагмента можна вкласти у півтора рядки (а відносно книги це дуже багато, там є цілі сторінки порожньої породи). А витримати один стиль не вдається – в одному абзаці він одночасно йорнічає як скучающий інтелігент (“не гарантує нормального харчового режиму”) і прикидається дідом від сохи (посконний гумор про недомірків, що чухали пузо). А жартувати без дрючків та кендюхів не можна? Це ж було поганим тоном ще 170 років тому! Як літературознавці звуть тексти, де нарочита народна грубість, гигикання та багатослівність? – Правильно, котляревщина, вічне прокляття українського письменства.
Втім, призначення текстів все ж різне – Аверченко і компанія ставили на меті посміятися, а “дід” – все-таки наук-поп. При цьому об’єм нецільових букв у “Свирида” куди більший, імовірно, тому корисну інформацію в книзі виділено жирним.
І по змісту. Історичні викладки загалом адекватні, без явних дурниць. Легкий запах телеології (думки, що вся історія – це підготовчий етап для “зараз”), трохи приперчено патріотизмом.Десь схоже на українську вікіпедію.
Сумарно все це схоже на нову пепсі-колу, де є трішки цукру, і багато підсолоджувача. В режимі “їду в Ужгород” це можна було б послухати, але витрачати час на читання навряд чи варто.