У Луцькій кгродській книзі від 1621 року є кумедна судова справа. Волинський підвоєвода Войтех Милачевський розповідає, що під час розбору справ євреїв у місті Володимирі в присутності равина та старшин, судив і справу про заклад Біблії.
Отець Яків Залуський, священик місцевої церкви, поїхав гостювати, і залишив усе майно церкви своєму вікарію (помічнику) Феодору. А той, замість турбуватися про святині, відніс якусь службову церковну книгу у шинок до жида Беніаша і заставив за 20 польських грошей (десь 2 літри горілки і добряча закуска, згідно контролю цін того ж Милачевського).
Книга, як можна припустити, була службовим Псалтирем, імовірно, друкованим. За часом підходить один з Псалтирів Івана Федорова, надрукований у Львові чи Острозі.
Повернувшись до міста, отець Яків пішов у шинок викупити книгу, але Беніаш вже спродав її іншому місцевому священику Григорію Лозовицькому. Судячи зі звичаю (про це нижче), строк застави не сплив.
Заслухавши сторони, підвоєвода ухвалив: жиду негайно викупити книгу в о.Лозовицького та повернути її о.Залуському. – що і той і зробив негайно. Жодних санкцій на сторони не накладалося.
Висновки:
- суддя не побачив жодних проблем у закладанні церковної книги за горілку. Питання розглядалося, наче заклали не Псалтир, а якусь супоню.
- священик не гребував ні віднести книгу в шинок, ні купити чужий пропитий Псалтир собі.
- міжконфесійна злагода. Єврей та православний священик взагалі не сваряться за предмет культу.
- книга цінувалася відносно невисоко (20 грошів доброму дякові на вечір погуляти), але і залишити її просто так і купити нову було явно складно – піп пішов до високого суду.
От як коментує цей заклад редакція “Киевской старины” у 1882 році: звичай закладати Псалтир в обмін на горілку побутував до середини ХІХ століття в Україні у Страсний і Великодній тижні, коли Псалтир на службі не читають. Дячки мали особливу привілегію закладати в шинку Псалтир на цей час, а на Фомину суботу (перша субота по Великодню) церковний староста викуповував книгу.