Пивбар "У Архіваріуса"

Віслюк, що задумливо жує троянди 2.0

Головна » ВІЛЬНИЙ СПИС – НЕ “ВІЛЬНА КАСА”. Таня Гонченко, “Фріланс здорової людини” – відгук

ВІЛЬНИЙ СПИС – НЕ “ВІЛЬНА КАСА”. Таня Гонченко, “Фріланс здорової людини” – відгук

Прочитав “Фріланс здорової людини” від Тані Гонченко, аж захотілося написати відгук – бо сам з фрілансерами працював багато, плідно і часом успішно. І сам фрілансив у часи відпливу.

Підзаголовок – “100500 лайфхаків від замовників і виконавців”. Надихає і зачіпає. Отже, “Фріланс здорової людини” – рецензія.

Народжена досвідом

Головна чеснота книги – вона з досвіду, поту-крові-недоспаних ночей. Автор викладає свою історію у ремеслі та щедро ділиться досвідом – і таки є чим поділитися. Таня Гонченко – досвідчений текстовик, журналіст-райтер з ухилом у бізнес-тексти та нативну рекламу.

Спробую без спойлерів.

Коротко: ідіть на фріланс після досвіду в редакції – буде більше свободи. Не соромтеся просити нормальні гроші – вони там є (але не зразу, бо пошлють). Хороводьте себе самі, і не попускайте – бо будете в останню хвилину кізяки мазати. Не срачіть дедлайни і нормально спілкуйтеся – буде вам щастя. Адекватно спілкуйтеся з замовниками. Качайте впізнаваність імені. Стартувати можна з біржі, але не захоплюйтеся.

Оцю сіль розбавлено на 11 розділів та 230 сторінок, але читати не нудно.

Навпаки, книга захоплює, бо з тексту видно добре набиту руку. Окрім досвіду, викладеного “зеброю” з серйозних тез та ліричних відступів, до книги включено міркування, історії та відповіді від колег по перу (райтерів, журналістів, піарників) та замовників-редакторів. Так погляд на біля-журналістських фріланс стає різностороннім, викладеному – віриш. Важливо, що серед історій успіху є і розповідь про те, як людині на фрілансі не сподобалося.

Віриш всього, зокрема, завдяки довірливому тону, наче за чашкою чаю. Але у теплі історії до шляпи воно не переростає, все добре структуроване, тези – проілюстровані, історії короткі та доречні.

Трезвість і культура

Особливо втішила відсутність інфоциганства – крикливого продажу шляху до успішного успіху. Навпаки – розповідь дуже зважена і твереза, а крім історій успішних фрілансерів, є й ті, хто відмовився від такого шляху і пояснює чому.

Тут ложка дьогтю. Склалося враження, що опозиція “привільний фріланс – офісне рабство” як склалася у доковідну еру, так і скам’яніла. А за час карантину і війни офіси сильно змінилися, виробився ряд віддалених та гібридних форматів, є й кілька перехідних способів співробітництва, як от парттайм, попроектна робота тощо. На початку про це згадується, але міленько.

Взагалі з книги можна вести спецкурс для 3 курсу філжурфаку – як доїти філологічну козу, не виходячи з дому (або на ютубі, для змучених жорстокими редакторами).

Пісня про хлопчика Боббі

Також сподобався розділ про гроші. Бо робота – це не шлях до Світла Будди, це про працювати працю, щоб було чим какати. Тут автор вкопується добре – як стартувати, скільки можна заробити, як просити більше, і як взагалі говорити із замовником про гроші. Транслюється теза “говорити про гроші несоромно” – здавалось би, їжачку ясно, але, судячи з історій – таки треба тему педалювати.

Правда, цьому розділу бракує відкритих карт. “Можна заробляти як затребуваний працівник сфери на фултаймі” – це скільки? 22к, як випусковий редактор якогось Книгоїда? 30к як завголовреда сайту “Слово не діло”? 40к як райтер середньої руки в ІТ? І тут же розповідь якогось черкаського хвалька, який піднімає 2к доларів (щоправда, на зарубіжних ринках, і працює 70 годин на тиждень). Коротше, давайте по-чесному, а то люди схильні чути найбільші цифри, а потім плачуть на кухні над копійчаним гонораром з біржі мінус 30% за обнал.

А тепер КРИТИКАНСТВО з ароматом відсебятини

1. Книга – про текстовий фріланс, на 1% про фотографа десь згадано. Про це було б непогано сказати десь на обкладинці.

Бо ж тексти – не єдиний вид фрілансу, ба більше – це найлегший його вид. У текстовиків не буває завдань на розгрібання мамонтового посліду (більше половини всіх задач програмістів), їм не треба корелюватися з попередніми наробками (головний біль дизайнерів), у текстів мінімальний ризик для проекту, а райтер – найлегше замінний, і найлегше рецензований член команди. Скажімо, при збірці комерційного спецпроекту під “чорну п’ятницю” дизайнер і програміст мають бути як штики, їх творіння будуть дивитися з усіх боків, і ризик там великий. А текст – якщо у райтера помре хом’ячок, то хтось інший напише, врешті, главред напряжеться. Райтер працює лише з головредом, і трохи з фотографами. А, скажімо, верстальнику доводиться спілкуватися з усіма.

У книзі є повчальна історія від Саші Колесникової (ми в одній кімнаті 3 роки просиділи, Саша, привіти!). Саша серйозний піарник, а в такому піарі треба вписатися і в корпоративний стиль, і в зміюшник (закреслено) команду, і в тренди ринку. І на фрілансі таке не робиться, тому відразу відбій.

2. Жоден з “медіаменеджерів” не зміг толком пояснити, навіщо і чому взагалі працюють з фрілансерами. Не те, щоб я чекав якоїсь внятної думки від Дмитра Лиховія та його колег по шарманці, але хоч загальний розклАд дати можна.

Я брав фрілансерів, коли:

  • на потужного спеца немає грошей надовго (“експерти”)
  • для хорошого спеца немає роботи на 100% часу надовго (“підрядники”)
  • виробників дешевого контенту краще в штат не брати, щоб не здорожчувати їх контент. (“халтурники”)

От з усвідомлення свого місця в піраміді можна починати розмову про гроші. Найбільше шансів на підвищення оплати – у підрядників.

3. Від тексту фонить некомерційною і білякомерційною сферою (де нативна реклама та інші тексти у жанрі “заказло”). Тобто там, де текст прямо не заробляє гроші, і не є частиною продукту, який продається прямо зараз.

Звідси халявне ставлення до дедлайнів, смішні тиради про резонування із замовником в суспільно-політичних поглядах та у вживанні фемінітивів.

Як працівник сфери, де кожного користувача рахують копієчкою, можу запевнити: у комерційних проектах виконавець може співати “Ір нарішен сіоністен” на мотив “Дойче золдатен унд офіцірен”, аби гроші приносив. А якщо колег не напрягає, то хай хоч голим по офісу ходить (краще голою, звісно).

Зате в комерційній сфері є чарівні “продающі тексти” і “унікальна торгова пропозиція”, яка має сквозити з тексту. Виїсти мозок продающістю – улюблена розвага замовника, і чим менший бюджет, тим більша ложка.

ВИСНОВОК: хороша книга, бо з досвіду та української практики. Без мотивуючої інфоциганерії, без проповіді “як мені було все погано, а стало огого”. Досвід, висновки, уроки для початківців. Одним словом, чесно і перспективно, за що і дякую.

Повернутись вверх