Умберто Еко намагається реконструювати створення “Протоколів сіонських мудреців”
Добрався до шостого роману Умберто Еко через п’ять років після придбання книги.
Події “Празького цвинтаря” відбуваються наприкінці ХІХ століття і розгортаються навколо створення “Протоколів сіонських мудреців”. “Протоколи” – імовірно, найгучніша та найяскравіша антисемітська провокація. У ній викладено плани євреїв морально знищити та захопити західну цивілізацію, обплутавши її щупальцями фінансового тиску, лихварства, захопивши освіту, пресу та всі інтелектуальні галузі. І зараз рідко який “Удар русских богов” обходить без цитування “Протоколів”, а на свій час це була ядрьона бомба.
Автор багатомільйонно виданих “Протоколів” невідомий досі, й Умберто Еко береться заповнити прогалину. Головний герой “Цвинтаря” авантюрист Сімоне Сімоніні заробляє на хліб, підробляючи підписи та документи. За викладом текст – щоденник Сімоніні з описом кількох останніх днів та спогадів попереднього життя. За змістом – історія створення “Протоколів сіонських мудреців” на основі численних конспірологічних та полемічних текстів, що ходили Італією та Францією у другій половині ХІХ століття (Монтеск’є – Марр – Міллінер – Жолі). Все це перемежовано детективними історіями в дусі графа Монте-Крісто аж до буквального цитування.
Стиль тексту – підкреслено бульварний, весь час освіченого читача переслідуватиме нарочитий несмак світу Еко. Але у вступі він дає сильну “ввідну” – у викладеному тексті справжнім є все, крім головного героя. З кожним дурнуватим викрутасом оточення Симоніні у це віриться все менше, читач відкриває енциклопедію для перевірки – автор не бреше.
Ось історія Лео Таксиля, вплетена у події “Цвинтаря”. Старшим читачам Таксиль відомий як автор досить примітивних антирелігійних та антиклерикальних творів, що широко видавалися в СРСР. А його життя було наповнене грою на межі фолу – він спершу люто знущався з церкви, потім покаявся, опісля 12 років містифікував масонські та сатаністські ритуали. А потім, очікуючи на викриття, сам зізнався у розіграші.
Це один з рівнів гри. Відома формула історичного тексту – “події вигадані, але імовірні”. Автор навмисно “відсуває” межу можливого так далеко, що читач не вірить нічому – але перевіривши, щоразу дивується все сильніше. Весь “Празький цвинтар” – це дуже імовірна фантасмагорія.
Другий рівень – гра з розкриттям таємниці. Читач очікує “разоблачения черной магии”, що оточує ключ таємниці, тобто “Протоколи”. Як у Дена Брауна – ось усім відомий розпис, а далі починається містика, масони, герой, що розгадує усі загадки.
Дзуськи. Історія Симоніні, гостросюжетна та захоплива, абсолютно нічого не додає до створення “Протоколів”. Передумови їх написання підкреслено нудні та побутові. Немає ні загадки, ні розгадки, є лише хаос конспірологічних ідей, з якого “випадають в осад” різні тексти. Вигадки десятиліттями збираються з примітивних першоджерел, вступають у складні реакції з новими текстами та нагальними політичними потребами, змінюються та перероджуються. Міняється стиль, форма, головні лиходії (від єзуїтів до сатаністів, ну і як же без євреїв), а автори взагалі проходять як тіні.
Сімоніні неважливий, наче сторонній спостерігач. Не було б його – у “Протоколів” був би інший автор, чи черговою фазою реакції був би інший текст. У цій хімічній реакції важливий не лаборант, а складники та рівняння. Прикметно, що “Протоколи” – це етап реакції (чи еволюції), а не її вінець. Далі будуть нові теорії, змови та памфлети.
Скільки трупів Сімоніні б не ховав у підвалі, головний герой “Празького цвинтаря” – “Протоколи сіонських мудреців”. Яскравий провокативний памфлет (хто сказав “медіавірус”?) затуляє свого автора, та історію створення.
“Празький цвинтар” – гра зі зміною фокусів. Міняються місцями фон та центр дії, можливе і неможливе, вигадане та реальне. Роман точно не бере планку якості, задану “Іменем рози”, але читачу вистачить і гостроти, і несподіванок, і роздумів.