Помста сотника Гаркуші
Колись давно Ява та Павлуша, тореадори з придніпровського села, спробували розрити козацьку могилу прадіда Карафольки, щоб знайти його шаблю. Привид сотника Гаркуші виявився передбачувато мстивим, і, набравшись за 40 років сили, почав гадити українській дитячій літературі. Інакше чим пояснити, що з проміжком у кілька років вийшло дві книги, у яких ідеться про пошуки козацьких скарбів?
“Таємниця козацької шаблі” Зірки Мензатюк – плоть від плоті класичних традицій дитячої літератури – детективна дорожня історія з помірною дозою містики, зав’язана на пошуках давнього скарбу. Посеред доволі традиційних томсоєрівських пригод – ненав’язлива мораль про те, що сміливість, допитливість та безкорисливість – це добре, а жадібність – не від Бога, і таке ж помірне толерування дитячих пустощів.
Важко сказати, наскільки можна вимагати гостросюжетності від повісті для дітей молодшого шкільного віку, але книга Зірки Мензатюк за жвавістю дії явно поступається епосу про тореадорів, не кажучи вже про пригоди юного англійського мага. Сюжет дорожньої повісті досить довільний, рухається випадковими введеннями другорядних героїв.
Проте є вдала знахідка – фабула повторює популярний екскурсійний маршрут через Дубно, Берестечко та замки Львівщини. Багато читачів були в цих місцях, і їм буде особливо цікаво накласти на текст власні спогади. Схожим прийомом користується Ден Браун, водячи своїх героїв екскурсійними місцями США та Європи. Втім, фактура могла б бути і глибшою, інтрига не дуже зачіпає місця дії.
Іншою удачею автора можна назвати мову твору, в якій тактовно та акуратно, в дусі всієї книги переплітається минуле та сучасне, міське та фольклорне. Проте вийти за межі своєї “касти” авторці не вдалося – все це про інтелігенцію, для інтелігенції та у світі того прошарку, який виглядав мило у “Простоквашино”, по-доброму сумно – у “Дивовижних пригодах в 6-Б” Всеволода Нестайка і не від світу сього – у “Таємниці козацької шаблі”.
Діє прокляття (автора) сотника Гаркуші – у книзі бачимо типово нестайківський розподіл персонажів з добрими незаможними інтелігентами та обмеженими багачами. Авторка додала перцю – на джипі в неї їздить не просто негідник, а сам чорт з чортовим батьком та мамою (до слова, такі розкішні персонажі в мові не обіграні, а міг би бути хороший полігон для жартів). Радує хоча б те, що головним героям вдалося за рік зібрати гроші на відпустку принаймні на Львівщині і навіть купити іржаву, проте симпатичну “Славуту”. А характери тата і мами головної героїні взято з “Простоквашино” – це ліричний чоловік та іронічна, практична жіночка.
Розчаровує головна героїня. Мила та жвава Наталочка абсолютно не має прикмет дитини свого часу. В неї немає типових для сучасних школярів зацікавлень, дівчинка не згадує взагалі нічого, що стосувалося б теперішнього світу дитини. Теоретично, подібні діти зустрічаються у сім’ях гуманітарної інтелігенції, але це сферичне лоша у вакуумі викликає радше недовіру. Незрозуміло, скільки років Наталочці (від 8 до 11 імовірно), де вона вчиться, уподобання тощо (зате вона легко впізнає косий хрест Андрія Первозванного).
Підозрюю, що у авторки є кліше “помірно неслухняна, але хороша дівчинка” на всі часи, і воно вставлене у відповідну сюжетну рамку. Персонажам бракує різносторонності навіть в межах буденної людської поведінки. Персонажі “Тореадорів” Нестайка викликають цікавість та симпатію саме людськими рисами, які стають несподіваними для дитячого максималізму, підігрітого фантазією. Тут все просто – герої виконують свою функцію.
Примушує задуватися патріотична наснага повісті. Чи може бути патріотичною книга, в якій позитивні персонажі не носять вишиванки і не співають козацьких пісень, а автор кількакратно не наголошує, як трикляті москалі обікрали Україну? Імовірно може, але це точно не “Таємниця козацької шаблі”. Тут все просто – патріоти хороші, а погані – не патріоти. Хоч трохи відтіняє вишиванковість іронія, з якою авторка ставиться до мами головної героїні – запальної членкині десятка патріотичних товариств.
Цікавий момент в кінці, коли хороші хочуть забрати у “нейтрального” козацьку шаблю, яку той хоче продати за грубі гроші. Що протиставляє авторка золотому дияволу? Апеляцію до патріотизму, заохочення або ж засудження через пресу, і, як ultima ratio – духи предків – поява привидів мертвих козаків. Характерна поведінка та мрія патріотичної жінки – коли нічого протиставити, спочатку скандал, а потім мрія про могутніх пращурів.
Це була б просто прохідна дитяча книга, трохи пересолена вишиванковим патріотизмом, якби її зненацька не включили до шкільної програми. Тепер вчительки та батьки будуть копати бібліотеки та Мережу в пошуках шаблі – сподіваюся, недовго. Бо цей “роман дю гаре” для молодшого шкільного віку цілком можна взяти дитині в дорогу, але навіщо робити його вивчення обов’язковим – таємниця куди заплутаніша, ніж у Зірки Мензатюк.